ЯК ЖИЛОСЯ МОЄМУ ПРАДІДУ
Усі верховинські села мають майже однакову ладшафтну
архітектурну забудову. Так і моє маленьке село тулиться по берегах,
якомога ближче до потока, маленької річечки Облящанки. Вона зробила
русло не тільки для себе, але й «вибрала» місце для дороги. Так
споконвіку впарі вони хто тече, а хто в’ється собі з Обляськи до
Голятина поміж стрімкі гори, які інколи ледве пропускають їх через
Щупуріське на трохи розлогу долину в межах Голятина. Сюди обидвоє і
потічок, і дорога спішать, щоб об’єднатися: потічок з Голятинкою, яка
понесе їх обох у всім відому Рі́ку, а скромна польова дорога
поведе облящан з Голятина вверх до Новоселиці, Лісковця чи Рекіт, а
вниз - до Рудавця, Майдану, Соймів чи до районного центру
Міжгір’я(раніше Волове) або з Майдану у світ широкий по всій Україні.
У той час, коли жив мій дід (кінець ХІХ початок ХХ ст.) у селі проживало до 270 чоловік, зараз .
Більшість хат ютиться все таки біля потічка, який в давнину
був не тільки окрасою села, але й забезпечував питною водою людей і
домашніх тварин. Тут же жінки прали, польокали одяг та всяку іншу
білизну. А щодо питної води, то я трохи схибив, бо рідко хто пив прісну
воду з потока чи з криниці. Для пиття – квас, мінеральна вода, якої там
досить. У нас дома я не пам’ятаю посудини для квасу. У цьому не було
потреби, адже квас був під берегом потока за десять кроків від хати.
Тому бажаючий йшов прямо до джерела, прилягав на руки і пив скільки душа
бажала свіженької, цілющої святої водиці.
Хати у всіх верховинців були майже однакові. Усі з дерева,
покриті драницями чи соломою. Дахи під драницю робили менш, а під
солому більш стрімкі, тобто високі. Хата стояла інколи на дерев’яних
ковбицях або на великих каменях. Правда, у бідних людей хати були
менші і по висоті по периметру. Найбільш поширеними були хати на три
дуплі/приміщення/: жила кімната, сіни та комора. Вони могли бути
розміщені по різному. У дідика сіни були по середині, а у сусіда -
збоку. Сіни служили входом до хати. Тут зберігалося багато що: бочки з
капустою на зиму, засушена глина для ремонту підлоги/земляної
долівки-натоку/, верхній одяг, драбина для виходу на під, взуття, що не
використовувалося та таке інше не хитре багатство родини.
У коморі зберігали святкове вбрання та начиння, яке не
часто використовувалося, запаси зерна, муки, у діжці бринза, у бочці
капуста тощо. Я малим дуже любив туди заглядати, особливо в тумбочку, де
лежали старі журнали, книжки і був, пам’ятаю, не робочий
годинник-будильник. Якщо ним похитати добре, то він кілька секунд
працював. Або якщо навести його на сигнал будильника, то дзвінок
спрацьовував. Це був перший серйозний механізм у моєму житті. Тому й
інтерес до нього був великий. Настав був час вивчити будову і принцип
його роботи більш досконало. Через це ми в дитинстві, мабуть, усі
пройшли. Звичайно, що після зборки виявилися запасні частини і,
звичайно, що пружина, вискочивши зі свого місця, більше туди повертатися
не хотіла. Через певний час батько виявив це «удосконаленння»
і мені щось трохи перепало з галузі виховання. Але це інша історія.
У кімнаті були не хитрі меблі. Велика постіль, великий
стіл, лавиці попід дві стіни, полиця, на стіні - ложник. Та душею
кімнати була піч, яка разом із шпором займали четвертину кімнати.
Звичайно, у печі пекли хліб, колачі, потім сушили там дрова, скалки та
тріски для легшого розпалювання вогню. Над піччю був високий кіш,
через який дим виходив цівкою у сіни, а потім вільно піднімався під дах і
через щілини виходив на зовні. Цівка була під постійним наглядом. Щоб
не сталася пожеа, її систематично обмазували глиною. Комена тоді не
робили. Якраз проти цівки були дві грядки, на які взимку підвішували
будити шовдирі, ковбасу, шойт, сало тощо. Коли побудилося, то
підвішували його на поді, на банти для зберігання. Перед піччю був
припічок – широка дошка вимащена глиною. З нього сажали хліб у піч та
витягали печений. Тут зберігалися найчастіше використовувана посуда,
ганчірки. Під припічком було відро для зливання відходів їжі для худоби
/помої/. З другого боку печі, за шпором, був запічок. Виготовлявся так
само, але служив опорою, щоб вилізти на піч, а ще там сушилися капці,
онучі, платянки тощо. Піч була найтеплішим місцем у хаті. Там спали
діти, хворі лікувалися від простуди. Між запічком і постілю під стелю
була підвішена на ланцюгах колиска. Запеленану дитину клали в колиску і
поножом/вірьовка або тасьма/ перев’язували зверху, щоб дитина не
випала. Заглянути у колиску можна було із запічка чи постелі або з печі.
Старші діти колисали дитину, то була їхня робота. Над столом висіла
лампа, яка мала два положення: верхнє – для освітлення всієї кімнати, а
нижнє - для освітлення саме стола. При цьому світлі батько часто
доробляв свою бухгалтерську роботу, а ми з стрийом Василем – вчилися.
В кімнаті були три не великі вікна. Вони при потребі
відкривалися назовні. Через два нижніх вікна добре видно було дорогу і
всіх, хто проходив, а також потік та краєвид до горизонту. У кожній з
двох рамок були по три маленькі стекла. Біля полиці, на лавиці, стояло
відро з водою , тут же алюмінійова або поливана кружка. У полиці було
кілька відділів і шухлядок. Там зберігалося молоко солодке й кисле,
олія, сіль, цукор та інші продукти. На стінах були образи святих,
фотографії рідних, дзеркало. За столом на стіні, під стелею був
закріплений фогаш /вішалка, виріб декоративно-прикладного вжитку/, на
якому висіли шапки, сорочки, піджаки, светери – верхній одяг. За
фогашом, як прикраси - мальовані тарелі. Тут же ховали якісь цінні
бумаги тощо. Коли себе пам’ятаю, десь у 1949 році нас у цій одній
кімнаті проживало шестеро: дідик з бабкою , батьки, няньків брат і я.
Та це тривало не довго.
Стіни і стеля кімнати двічі на рік білилася спеціальною білою
глиною, за якою йшли жінки дуже далеко і приносили на своїх плечах у
бесагах. Глину розмивали у воді, добавляли синьки і мастили, змочуючи
тряпку у цей розчин. У хаті після цього пахло свіжістю, чистотою. Це був
важкий жіночий труд. Адже спочатку слід було густим розчином заліпити
щілини на стелі, на стінах, біля вікон та дверей.
Взимку в хаті стояли кросна. Мамка ткала конопляне полотно,
джерьгу, гуню та домоткане полотно з вовни для верхнього одягу для
мужчин холошні та уйош.Тут ми були мамі «великими помічниками».
Наперебій хапалися ткати. Нам було цікаво, а мамі, часом, треба було
розтикати наше тканя. Ми могли наткати наперекіс /один край втікне
вперед другого/ або не вміли тримати рівно край чи порвали основну
нитку, а інколи й ничильницю.
З полотна шили сорочки, штани, бесаги, тайстри, міхи,
скатерті, рушники та інше. Для малих дітей шили довгані – сорочки ниже
колін як для хлопчиків так і для дівчаток дошкільного та молодшого
шкільного віку – довганям називалися. З цього приводу пригадую анеґдот.
Інспектор перевіряв діяльність школи. Зайшовши у клас
розгубився, бо не міг відрізнити хлопчиків від дівчаток. Усі були на
одне лице зачіскою і одягом. Він питає вчителя: «Як мені перевірити
кількість хлопчиків і дівчаток окремо?» А вчитель йому на те: «Дуже
просто, пане інспекторе. Тільки швидко лічіть». А сам дав команду
школярам: «Діточки, встаньте. Тепер візьміть у руки сорочечки та витріть
смольки!» Інспектор був дуже здивований смекалкою вчителя та мав
задоволення від виконаного обов’язку.
Взуттям служили постоли. Літні виготовляли з резини, а зимні
із скатів (коліс) тодішніх автомобілів, а ще раніше - із шкіри загиблих
чи забитих домашніх тварин, які спочатку певним чином обробляли та
дубили. У селі були прекрасні майстри цієї справи: брати Микола та Федір
Берегії і не тільки цієї. Вони майстри швейної та шустерської справи.
Шапки також виготовляли із шкіри ягнят, козят чи зайців.
Уже, починаючи з 50-го року, окремі могли дозволити собі купувати фабричний одяг чи взуття.
Їжа була проста. І все залежало від пори року та посту. У
пісні дні була варена, рантована квашена капуста, картопля в лупині,
токан, кип’ячений та рантований росіл із капусти, фасуля з капустою. У
росіл нарізали кубиками булі та їли, а ще брали як хліб у руку грудку
токану – їли, а з лошки запивали росолом. Пам’ятаю, у нас щось із
тиждень гостьював мамин стрий, допомагав по господарству. Коли батьків у
хаті не було, а він хотів їсти, то сам собі готував і приговорював:
«Тут їсти - булька та цибулька». Мамка сміялася з цієї його приповідки,
адже був піст. Легше було у порзні дні. Вживалося тоді молоко та
молокопродукти, бринза, м’ясо, сало тощо. А весною і літом меню взагалі
багатшало. Мама вміла готувати різні супи, борщ. До сьогодні для мене
не перевершеною є фріґа. Це підливка виготовлена на шкварках сала,
молока, яїчка та бринзи. Нею можна заливати будь-які мучні вироби та
токан. Хоч буль/картоплі/ у нас було достатньо, але через трудоємкість
приготування, ми не так часто їли вироби з рисилованої картоплі:
галушки, пироги з сиром, деруни. Я собі придумав і сам готував такий
суп: картоплю в мундирах чищену, припечену на шпорі, нарізану на
кусочки, заправлену шкварками сала і залиту свіжим молоком.
Головним завданням сім’ї взимку було: доглядати худобу,
вивезти на ділянку гній та тримати в хаті тепло. Піч на Верховині дуже
економний спосіб підтримування нормальної температури у хаті. Адже у
своїй массі вона могла акумулювати усе тепло від спалених дров, бо дим і
полум’я проходили через усю піч і віддавали їй своє тепло...
Зі спогадів уродженця з Обляськи І.Ісаєвича (Виноградівщина)
|
