Мішання овець є тією традицією, яка сягає віків. Змінюються покоління, але з роду в рід скрупульозно передається прапрадідівський ґаздівський ритуал, коли міні-стада овець і кіз горян злучаються у єдину велику отару і їх проводжають випасатися на шовкові полонини. Лозянський - одне із сіл Міжгірщини, де бережуть вірність обряду. На салаші, так йменується місце розташування вівчарської кошари, минулого тижня побував і наш кореспондент.

Зазвичай дійство проходить на початку травня. За день господарі мекаючої і бекаючої худобини рихтують у високогір'ї загороду для неї та колибу для вівчарів. Громада нижнього кінця Лозянського разом із присілком Сопки вирішила не міняти прописку утримання тварин, спорудивши хлів просто неба в урочищі Перенизі - неподалік гори Менчул, висота якої сягає ого-го - 1247 м. Тут, як кажуть, рукою подати до неба. Довго на одному місці отара не засиджується: чим вище в горах зеленіється - туди й чимчикує на тимчасовий привал чотириногий загін із пастухами. Аж до "сусідки" Менчула - полонини Кук, що солідніша в рості на сто з гаком метрів.

І ось до галявинки, зусібіч обперезаної мішаним лісом, який передусім виділяється буковим молодим листяним намистом, повільно зливаються до кошари струмочки кіз і овець у супроводі своїх власників. Красномовно переконуєшся у передчутті ґаздівського свята, бо видралися на мішаня цілими сім'ями, кожна з яких перевантажена торбами з їством і питвом. І пунктуальності предків вірна теперішня генерація —доїння після загону табунчиків у вівчарню, що поділена на чотири територіальні відсіки — сопчанський, петрищівський, поточанський та царівський, повинно розпочатися рівно о 12 годині. За здоювання, котре, як правило, триває годину, має визначитися пай кожного. Кількість молока встановлюється теж способом, запозиченим із старожитності, тобто мірчука-ґелети — дерев'яної коновки, місткість котрої в селах краю різна — від 12 літрів і менше.

Розмістившись біля струнок (відгороджене місце для доїння), дояри помітно хвилюються за майбутні результати. Його підсумок значною мірою залежить від попередньої домашньої заготовки ситої годівлі. Навіть якщо перестарався з харчуванням тварин, то можна очікувати невдачу. Словом, секрети треба знати на зубок. Сформована спеціальна громадська контрольна "комісія" перед стартом процедури прискіпливо перевіряє відра, щоб хтось не злукавив - не підлив води заради досягнення рекордного молочного рахунку. Доїння рівнозначне азартному спортивному змаганню: всі присутні збігаються до огорожі, щоб поспостерігати за його перебігом і, звичайно, повболівати за своїх. Особливо цікаво поникати за цією полонинською виставою дітворі, яка допитливо спостерігає за кожним рухом моторних рук дорослих. Наявність очевидців-малечі дає підстави міркувати, що як ґаздівському, так і вівчарському роду не буде переводу в Лозянському.

Повагом після короткочасного перепочинку за застіллям безпосередньо на землі-килимі і жвавих бесід відбуваються кульмінаційні події - з'ясування показників надоїв. Найповажніша цифра виявилася у Марії Тайстри - 75 ґелет від 7 тварин, а це значить, що вона, згідно зі встановленим порядком, перша у черзі-відправці ватагів, забирати з полонини суперделікатесний сир і вурду, котрі в горян на столах заміняють найвишуканіші страви. "Це наша біла ікра", - нині гордо заявляють верховинці, в яких круті бізнесмени, котрим за гучних бенкетів не вистачає хіба що пташиного молока, за мандрівок на Міжгірщину першим ділом бажають придбати цей екзотичний продукт. Нині на ринку в райцентрі кілограм сиру можна купити за смішною ціною - 30-35 грн.

На фінал мішаня у мирній обстановці (бо інколи, чого гріха таїти, діло доходить і до рукопашної") організувався і колектив чабанів. Цього разу посох довірили сопчанам - двом Василям Тайстрам, ще одному їх однофамільцю Володимиру та Михайлові Марковичу. І про ціну за їх труд домовилися без кулаків: ґазда їм буде платити по 15 грн. за кожну ґелету.

Після полудня з відкритих воріт кошари отара, мов хмаринка, попливла, пасучи свіжу траву, плаями-полями і зворами. Такий курс триматиме щодня, аж до осені, допоки не прийде розлучення худоби.

Задоволення мав і від зустрічі з найповажнішого віку чоловіком у Перенизі - 82-річним Михайлом Лолином. Це лише треба подумати, аби в такі літа добратися у високогір'я, та ще тримати у себе на обійсті 2 кози, одну з яких зве ніжним іменем Ксеня, а іншу чудернацькою кличкою Шанканя. Трібний челядник! У.поті чола працював у колгоспі, навіть встигав підміняти покійну дружину, яка часто хворіла, щоб мати трудодні. Має і 21 рік вівчарського стажу, а точніше кажучи, пекельної служби, бо чабанувати - не білий хліб жувати.
Чимало випробувань чекає на того, хто плекає полонинський "хліб". Мало того, що треба мати добрі ноги, бо доводиться по скелястих дебрях і дрімучих хащах мотатися з маржиною, але й бути готовим до непередбачених погодних умов - шквалів вітру і бурі з блискавками.

"Одного разу, - каже, - у 1966 році, на Святу неділю на Менчулі випав такий сніг, що ми не могли вівці і кози зігнати ближче до села". Траплялися моторошні побачення і з грізними дикими звірами, інколи, як на фронті, караулили отару від сіроманців днями і ночами, не скліпу-ючи очі. А ще необхідно вродитися моцаком, аби з колегами тричі на день видоювати отару, яка налічувала вісім сотень голів, не те що нині - лише 164. Колись практично кожне дворогосподарство утримувало вівці або кози, а нині мозолі набиває у хліві десь кожна п'ятнадцята сім'я у селі. Жаль Михайлу Юрійовичу, що гасне вівчарська ватра, бо колись було чути і сурму трембіти та соло сопілки. А зараз здебільшого почуєш незрозумілу співанку п'яного пастуха. Гай-гай, не ті часи, не ті звичаї пішли. І все-таки Лолину було радо на душі, що сироварська справа хоч і скрипить, але продовжується. Сину Юрію і внукам Олександру та Юрку наказує міцно триматися ґаздівства, бо то надійний домашній тил. Неодноразово в колі родини любить приповідати, що добра справа оті вівці — і кожух, і свита, і губа сита. Тим паче велике значення мають кози, яких і у глибокій старості пестить з нащадками дбайливим доглядом, бо молоко рогатих жуйних тварин має виняткові фармакологічні властивості. З його думкою повністю солідарні і медики - донька Марія та зять Іван, що мешкають в Ужгороді. Як приїжджають в гості, то Михайло Юрійович їх частує не лише хлібом і сіллю, а й обов'язково сиром чи токаном, які, повірте, у роті тануть...

З сайту "Закарпаття онлайн"