Михайло Довгомеля залишився єдиним воїном-ветераном у верховинському Голятині

Михайло Довгомеля залишився єдиним воїном-ветераном у верховинському Голятині

Є на нашій мальовничій Верховині село Голятин, яке розляглося між високими горами у долині однойменної річки Голятинки. Слава про нього далеко лине, у першу чергу завдяки працьовитим людям, з яких за сумлінний і добросовісний труд у повоєнний час 18 удостоєні орденів і медалей, а по-друге, звідси вийшло чимало знатних особистостей — кандидатів та докторів наук і навіть декілька академіків.

Місцевий голова Микола Волощук та голова первинної ветеранської організації Федір Зимомря розповідають, що сьогодні голятинці не забувають і про колишні часи, особливо, коли після визволення населеного пункту в жовтні 1944 року червонозоряними воїнами від фашистської окупації, 17 місцевих легінів добровільно вступили в ряди Червоної армії, у лавах якої відважно боролись з коричневою чумою ХХ століття і за проявлені мужність та героїзм шість з них були нагороджені бойовими орденами і медалями.

Наче святиню, сільчани бережуть пам’ять і про тих вісьмох відважних земляків, котрі навіки залишилися на полях битв. Це — Ю. І. Гошовський, М. Ф. Безега, Ю. В. Пойда, А. С. Козак, І. М. Зимомря, М. Я. Головка, М. Ю. Брячак та І. А. Маркович. Їхні імена викарбувані на обеліску, який у центрі села спорудили вдячні нащадки.

А в рідний Голятин після Великої Перемоги повернувся пораненим на війні, з багатьма фронтовими відзнаками лише Михайло Юрійович Довгомеля, який народився 1923 року в багатодітній сім’ї. Пригадує, що дитинство його було нелегким, бо змалку довелося звикати до важкої праці на батьківській землі, яка в наших горах не завжди щедро віддячує людям врожаями. Та старався активно допомагати рідні, трудився на рівні з усіма, адже навіть за іноземної окупації краю потрібно було утримувати якусь худобину, орати, сіяти, щоби була можливість попоїсти та зодягатись. Інколи хлопчику доводилось навіть наймитувати у багатших, аби поліпшити сімейний прожиток.

Тож коли у жовтні 1944 року верховинські села було звільнено від чужоземних зайд, війна ще продовжувалась. І Михайло, вже змужнілий, у числі перших сільчан записався у добровольці. У складі регулярних військ разом з побратимами йому довелося пройти важкими фронтовими дорогами від Закарпаття аж до Праги, де й зустрів День Перемоги.

Після повернення додому колишній фронтовик одружився. Прагнув мати та виводити в люди власних діточок, але доля розпорядилася якось інакше, бо дружина ще в молоді роки пішла з життя, не допомігши йому привести на цей світ нащадків.

Михайло Юрійович за свого життя завжди був акуратним, старанним та завзятим до роботи. Після війни тривалий час працював у місцевому колгоспі комірником, очолював ревізійну комісію, а перед виходом на пенсію у своєму Голятині добросовісно виконував відповідальні обов’язки у галузі метеорологічної служби.

Нині, на схилі літ, Михайло Юрійович Довгомеля в селі шанована людина. Його часто запрошують на урочистості з відзначення визначних подій та державних свят, нерідко буває серед молоді, яким цікаво поспілкуватися з ветераном, послухати свідка про Велику Вітчизняну війну, яких вже залишилося зовсім мало. А він з відкритим серцем та люб’язно старається у цьому не відмовляти.